СИНИЧКА
— Мамо! Дивись, що в мене! — весело гукав Яшко. В руках він тримав клітку, в якій стрибала маленька пташка. Крильця у неї зелено-сірі, грудка жовтава, а шапочка оксамитова.
— Це синичка, — сказала мама. — Де ти її взяв?
— Колька дав.
— Пустив би ти її на волю, синку.
— А я їй цукерку дам.
— Не їсть вона цукерок. їй би комах ловити та зернятка клювати, — сказала мама.
Але хлопцеві так подобалась пташка, що він не міг з нею розлучитися.
Одного ранку прокинувся Яшко і аж очі примружив. У розчинене вікно яскраво світило сонце, чутно було, як весело щебетали пташки.
Хлопчик обійшов квартиру — вдома нема нікого. Татко на роботі. А де ж мама? Сіпнув Яшко двері — зачинені.
— Мабуть, пішла до магазину.
На столі стояла чашка з молоком, на блюдечку — варення, булка. Та Яшкові їсти не хотілося, йому б побігти на вулицю, до товаришів, погратись, так двері замкнуті.
Понудився, понудився Яшко, підійшов до клітки. Забилась у куточок синичка. Сиділа зажурена, нічого не їла, не пила.
— Ци-ци-пінь! Ци-ци-пінь!—плакала пташка.
«Може, і їй сумно, як мені?»
Жаль стало Яшкові синички. Відчинив він дверцята клітки.
— Лети!
Птаха якусь мить посиділа принишкло. Потім запитливо глянула на хлопця, заспівала:
— Чіві-чік! Чіві-чік! — і враз випурхнула у вікно. Описавши коло, вона затріпотіла крильцями під Яшковим вікном і зниклав голубому небі…
